Жінка займається систематизацією запитів на допомогу з України та контролює їх виконання.

Українка Іріша Могир народилася у Вінниці. Згодом вона поїхала на навчання до Латвії, і там зустріла свого майбутнього чоловіка. Нині пара займається тим, що у Ризі приймає переселенців з України та переправляє назад гуманітарну допомогу тим, хто її потребує — про це жінка розповіла в ефірі програми “Кольори серця” на радіо “Київ FM”.

«Ірина я лише по документах, так мене знають, як Іріша. Мої колеги по волонтерству навіть не розуміють, про кого мова, коли приходять і запитують Ірину» – розповідає жінка.

Колеги по волонтерству з’явилися в житті жінки після 24 лютого. Загалом її життя після цієї дати змінилося кардинально. Хоча сама Іріша цього не визнає. Та це стає зрозуміло, коли вона починає розповідати про свою роботу задля перемоги України:

«Моє життя не змінилось на до і після. Напевне, це тому, що я досі не сприйняла той факт, що в Україні війна. 24 лютого я просто почала допомагати усім, чим могла. Я виключила емоції і почуття; пообіцяла собі ввімкнути тоді, коли весь цей жах закінчиться».

Сьогодні Іріша Могир разом з чоловіком та сином живе у Ризі. Хоча ще до початку лютого її домом був Київ. А перед цим знову Рига, а до цього Вінниця, до якої знову столиця Латвії.

«Я народилась у Вінниці. Коли мені було 4 роки, моя мама вийшла заміж вдруге. Вітчим родом з Латвії, та впродовж 10 років ми продовжували жити в Україні. Мої студентські роки наша сім’я прожила на батьківщині мого другого тата. Тут я і зустріла свого чоловіка, який родом із Вінниці. Оскільки ми обоє з одного і того самого міста, то вирішили рік пожити в Україні. Потім знову повернулись у Латвію» – згадує Іріша.

Чоловік Іріши теж вінничанин, тож після створення сім’ї, розповідає жінка, сумнівів де жити у пари не було.

«Усе своє життя я хотіла повернутись в Україну. Тож, коли при одруженні у мене був вибір країни, де ми житимемо, сумнівів не виникло – Україна» — каже вона.

Останній рік родина Могир жила у Києві. І як більшість українців Іріша не дуже серйозно сприймала попередження про можливе повномасштабне вторгнення росіян.

«Живучи в Україні, тебе постійно лякають якимись датами, прогнозами щодо війни. Звісно, вторгнення не було зовсім неочікуваним, бо останні 8 років у нас війна на східній частині України. Але, все-одно, всі були вражені новиною» – розповідає героїня.

А коли вона таки почалася – повномасштабна війна розв’язана росією, родина перебувала у Латвії. Поїхали усього на кілька днів – чоловік у справах, жінка навідати друзів.

«Ми повернулись у Латвію на 10 днів по справах. У нас були куплені зворотні квитки на 21 лютого, та все змінилось через ремонт у ванній. Я розпочала, і не встигла закінчити, тому повернення перенесли на 24 число. Але вранці цього дня мене розбудив не будильник, а голос чоловіка, що розмовляв по телефону…» — пригадує вона.

І коли Іріша заглянула у свій мобільний – все зрозуміла:

«Я не дозволила собі у цей момент впадати у відчай, плакати чи нервуватись. Я розуміла, що для цього немає часу, потрібно тримати себе у руках. І я почала допомагати. Все, що я робила з 24 лютого – це допомагала українцям в Україні та у Латвії» – каже Іріша.

Того ж дня українка з головою поринула у волонтерство. А оскільки спочатку мало в кого було розуміння, що і як правильно робити аби допомогти, Іріша почала з того, що добре вміла – інформаційна підтримка.

«Мої сторіс в Інстаграм виглядали, як крапочки – та багато їх було. Коли я бачила, що комусь потрібна допомога чи хтось пропонує її – я репостила все у себе на сторінці. Різні були запити: знайти ліки чи, до прикладу, допомогти з транспортом» — згадує жінка.

Перший час Могир працювала кординатором між тими, хто щось шукав і тими, хто це мав:

«В мене зараз в інстаграм профілі так і лишилось – радистка Іріша. Я була таким собі зв’язківцем. Це забирало весь мій час. Я прокидалась о 7 ранку, я лягала спати о 4-тій».

У той момент жінку підтримувала родина. Іріша каже – з чоловіком розділили ролі – він забезпечує та опікується родиною, вона – допомагає Україні:

«Чоловік був готовий на те, що мене інколи не буватиме вдома. Ми обоє розуміли, що іноді не було сенсу їхати додому, аби через 3 години повертатись в ангар».

Робота в так званому ангарі — це наступний етап волонтерства українки. Іріша розповідає, на початку березня вони привезли до Латвії людей, які працювали в компанії чоловіка.

«Я почала керувати біженцями з України. Спочатку ми усіх зібрали на західній частині України, посадили у автобуси і направили до нас у Латвію. Тут уже потрібно було усіх розселити та нагодувати»- згадує Іріша.

Тим часом автобус знову вирушав на кордон за черговою партією українців. І тут Іріша зрозуміла – не можна, щоб транспорт їхав порожній:

«Я знала, що в Україні потрібна гуманітарна допомога. Також знала, що у Латвії є штаб, що організовує можливість перевезення гуманітарної допомоги до кордону з Україною. Я хотіла допомогти з перевезенням, бо машина їхала в бік України зовсім пуста».

Та спочатку жінці відмовили. Мовляв, усе через документацію. Бо документи оформленні на певний пункт пропуску, а автобуси, які хотіла завантажити Іріша, їхали через інший. Та вона не здалася.

«Мене підвели до директора. Після розмови із ним, він повірив, що я точно довезу гуманітарну допомогу туди, куди треба» — розповідає героїня.

Після другого завантаження допомогою автобусів, директор центру запропонував Іріші приєднатися до них.

«Працівники і волонтери центру були латишами, які не завжди розуміли навіть російську. У тому числі не завжди коректно могли розуміти запити. Тож я для них була знахідкою – українка, яка розмовляє українською, латиською, російською та англійською мовами. Я спочатку їм допомагала, як перекладач, потім ділилась своїми ідеями і згодом залишилась там, як координатор процесів. Улвіс, директор організації, займається волонтерством уже більше 10 років. У Латвії він допомагав малозабезпечним сім’ям. Та коли дізнався про війну в Україні – не зміг залишитись обабіч. Запропонував свій гараж для збору гуманітарних речей» – розповідає жінка.

Спочатку, розповідає жінка, Улвіс виділив невеличку поличку в гаражі на випадок, якщо хтось таки принесе якусь допомогу. Та яким же було його здивування, коли потягнулася вервечка машин із різними товарами:

«Через 2 дні біля цього гаражу йому виділили окремий ангар 1000 м3. Уввечері ми глянули, який він великий, а до ранку уже був заповнений».

Близько 50 фур допомоги тільки з цього ангару було відправлено з Риги. Звичайні люди і підприємці, знайомі і не знайомі. Кожен намагався долучитися до допомоги Україні – розповідає Іріша. Одна із дуже важливих функцій, які лягли на волонтерські плечі Іріши Могир – це систематизація запитів та їх виконання:

«Усе було хаотично, запити приходили до різних людей. Було так, що один формує, інший забирає, третій, і поготів, нічого не знає. І я запропонувала, щоб усі запити приходили централізовано в нашу організацію. Відтоді я стала цією людиною, яка приймала запити і розділяла їх. Так ми почали розуміти масштаби потреб та точки, де не вистачало допомоги».

Зараз, каже Іріша, кількість запитів щодо гуманітарної допомоги значно скоротилася. Але, те що Україні потрібно зараз і багато – це військова підтримка. Бо саме вона, за словами жінки, може наблизити нашу перемогу.

«У нас багато напрямків в допомозі. Але, найголовніша – це допомога армії. Якщо ми забезпечимо наших захисників і захисниць усім необхідним, то можемо чекати на швидшу перемогу» – стверджує Іріша.

Фото: надала власниця