Літні люди не думали, що стануть свідками ще однієї війни.

У Київському міському пансіонаті ветеранів праці проживають близько 30 людей, що пройшли горнило Другої світової війни, а потім активно взяли участь у повоєнному відродженні країни. Їхні думки щодо сьогоднішньої війни з російськими окупантами поширює прес-служба КМДА.

Із початку повномасштабної агресії РФ мешканці пансіонату залишалися в Києві, оскільки відмовилися від евакуації.

Рижикова Марія Тимофіївна, дитина війни:

«Я родилася в глухому селі за Білою Церквою, до війни, 1938 року. Я довоєнна. Ми з мамою ходили у поле. Тоді треба ж було армію кормити. А батько на війні вже був, до Німеччини дійшов. А ми цілий день у полі.

Мама мене навчила десь у 5 рочків корівку доїти, бо то була одна кормилиця. І колосочки збирали, і гнилу картопельку… В общем, пройшли війну. І треба було ще до цієї дожити війни. Ви бачили таке?

Але ми вже своє прожили. У мене п’ять онуків, два сини. Всі в Києві. Шо буде? Будем тут. Ми нікуди. Буде скоро мир і буде відновлення, але дуже багато людей погибне. Нас, може, вже не буде, а ви будете жити. Якщо тільки ця гадость не примінить ядерну зброю. Тільки віра в Бога. Без Господа нікуди» — розповідає жінка.

Кучеренко Петро Іванович, дитина війни:

«Зараз росіяни вирішили унічтожать нашу націю. Це не війна, війна такою не бува. Вона бува така: ворог займає город чи село, далі він його не б’є. Сто разів не б’є, як ту Донецьку і Луганську області.

У нашій області скільки знічтожили народу: Буча, Гостомель, Макарів, всі прилеглі сьола… По городу теж горя нанесли багато. Що це за війна? Що вони хочуть цим доказать? Що вони такі сильні? Що всі страни дураки, а вони такі розумні? Є права, суди, треба наказивать. Хорошо, шо зарубіжні страни помагають.

Чи я боюсь? Я не боюсь війни, я в армії служив, я знаю, що таке артилерія. Хоча оружіє вже не таке, як тоді було. Людина – це таке существо: добро робить, і лихо на землі. Придумає всякі стрельби…

Росія займає територію, як 10 Україн. Вона має величезні пространства, багатства і все. Їй сюди лізти не нужно було. Крим їй? Я родився на Полтавщині, але Крим знаю. Був багацько при «совєтах»: фабрик було багато, виноград родив. А тепер цей міст зробили через Керченський пролив. Він вобще не нужон там. Вони не мали право забирать то наглим путьом.

Якщо вони навіть виграють, то строїть вони не будуть, а розбить вони можуть все в пух і прах. От Харків – такий прєдставітельний город. Унічтожають все: і церкви, і научні завєдєнія… І ніхто нічого не може зробить. Усе безжально вбивають: і живих, і мертвих» — переконаний чоловік.

Алла Георгіївна Аршаниця, дитина війни, учасник війни:

«Київ – мой родной город. Я на «Артема» работала инженером. Звичайно, страшно. Не могу осознать. В голове не укладывается эта война, это зверство. Надо было их давить, когда они только начали. Не панькаться с ними. Сначала Крым захватили. Что они там наделали? Баз настроили, испоганили все. Теперь все остальное. Бомбят. Они ж не с военными воюют, а фактически уничтожают мирное население. Как можно громить роддома, детей убивать, насиловать детей? Это кошмар один.

Воспитали таких. Как можно убить человека, а потом его вещи взять себе? Они берут все, что понравится. А еще им заказывают: ноутбуки и стиральные машины. Унитазов не видели. Грабеж и мародерство. Из каких лесов они приехали? Они темные эти люди, они зомбированные. У них нет никакой информации.

А еще говорят теперь: это все постановка. Разбомбили все. Как можно сделать такую постановку?

Меня очень страшило, когда они Чернобыль захватили. В голове ж ничего нет. Мало ли что могло быть, если человек не соображает, что он делает.

Не хочу уезжать, нам предлагали. Какой смысл ехать? Западную Украину они тоже бомбят» — каже вона.

Полянський Василь Петрович, учасник війни:

«Київська область, село у Київській області, 70 км. Після армії сюда прийшов, працював автоінспектором, тут і остался. У пансіонаті я з 2016 року. Прівик, друзей повно. Самоє главное – кормлять. І комнату дали, я один.

Сначала тут громихало, і я просипався і потом не міг заснути. А щас уже спокойно, не громихає. Не страшно. У такі года страшного нічого не бува. Перемога буде, буде за нами.

Війна інша. Росіяни воюють із гражданскіми. Як при німцях було, то вони воювали з солдатами. При чому тут гражданські? Вони убивають, насилують. При чом тут війна? Це мародери прийшли. Крадуть все, вивозять. Хочуть зробить в Україні Голодомор.

А під час війни в нас було 20 курок і петух. І німці два місяці стояли у нас. У нас на городі обоз був, і лошадів вони кормили зерном. А кури пряталась у кущі. Як вони вижили? Вони неслися, яйця розбивали і пили замість води. А потім як виїхали німці, ми думали: кур немає, поїли німці. А тут виходить півень, а за ним виходить цепочка кур. А мати, як побачила, що всі кури на місці, так аж заплакала. Отакий був епізод» — розповідає чоловік.

Максимова Надія Іванівна, дитина війни, бібліотекарка у пансіонаті

«Я не знала, що ви приїдете. Зачіски нема. Але справа не в зачісці. Як ця війна почалася, ну шо – їхати в село? Там невістка і дві племінниці. Але я не знаю, скільки ще буде ця війна. А тут я не голодна. Звичайно, головне матері – то діти. То я дуже зараз переживаю.

Я дуже вдячна нашим воїнам, що вони захищають Київ. Ми не відчуваємо тут такої тяжесті, як у Маріуполі, Харкові… Я не знаю… Це так важко! Вони втратили все, та ще й з дітками. Ви знаєте, це така погана думка: але невже нема людини, яка б щось із ним «придумала», якщо то все від нього залежить…» — розповідає вона.

Малєєв Аркадій Леонідович, учасник війни, дитина війни

«В 1943 9 сентября мою деревню освободили советские войска. Через 15 дней 25 сентября я 12-летним мальчиком стал работать в колхозе. В 2014 году началась война на Донбассе, я оттуда уехал. 1,5 года назад я попал в этот пансионат. Есть что рассказать, но надо ли. На старости лет никому война не нужна. Она у меня в печени сидит за 7 лет, прямо не могу» — розповідає Аркадій леонідович.

Фото: Телеграм